Пошук по сайту

Географія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Л. А. Василевська вчитель Башуківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Л. А. Василевська вчитель Башуківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів





Л.А.Василевська

вчитель Башуківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

e:\fotki\фотографії в історію села\p1000772.jpg

Село Башуки Башуківської сільської Ради відноситься до Кременецького району Тернопільської області, знаходиться на півдні Кременеччини і межує: на півночі з селом Старим Олексинцем, на заході – с. Новим Олексинцем, на сході- землі с. Старий Олексинець і на півдні- землі Зборівського і Збаразького районів Тернопільської області.

Географічні координати такі: 26° 01ʺ східної довготи, 48° 17ʺ північної широти.

Основні вулиці села: Комарева, Одробинська, Витківці Мельницька, Касянова, Під тополями, Роївка, Рови , Бендерія, Японія, Засело, Добриня і Центральна, яка своєї назви немає. До складу села входять невеличкі хутори: Хоми і Запереїздка. В цілому по селі Башуки станом на 01. 01.2012 р. нараховується 282 двори в яких проживає 720 чоловік.

Місцевість являє собою горбисте Волино-Подільське плоскогір’я на висоті 350-400м. над рівнем моря.

В селі бере початок річка Добринь, притока річки Горинь. Річка Добринь протікає через село з півдня на північ. Село розташоване на пологому лівому березі річки, за винятком вулиці Збаразької та окремих господарств, які знаходяться на правому березі. Правий берег, крутосхил, засаджений хвойним лісом, який заліснили в 1958-1960роках.

Тутешня місцевість має різні рельєфи: горбисті, напівгірські, долинно – лугові, лугово – болотні, болотні. Вона помережана ярами, струмками, маленькими річечками. Тільки річку Добринь живлять десятки річечок і джерел. Отже місця для поселення наші предки вибирали прискіпливо.

Про походження назви села ходять різні припущення і легенди. Одні старожили розповідають, що тутешня територія колись була покрита буковими лісами. Звідси і назва-« буки»,яку потім перейменували на Башуки. Другий переказ говорить про те,що в 1675 році турки під керівництвом молодого Паші напали на хутори Ліски , Межига і Бульчаки /Очеретенська с/р/. Пограбувавши їх, вони рушили в напрямку нашого села, але жінка Бульчака встигла попередити жителів про небезпеку. Ті організувалися і при підході турків напали на них і розбили, а Пашу смертельно поранили. При відступі він помер і біля Гнилої Криниці поховали його разом із награбованим добром. На честь цієї перемоги село назвали Пашуки ,з часом це слово трансформувалося у Башуки.

Офіційних даних про назву і час заснування села немає.

Невідомо , чи існувало поселення тут постійно чи з перервами, бо знову ж таки перекази твердять, що раніше село було розташоване на правому, гористому березі, а всю нижню частину займало велике озеро. Щоб перебратися на другу частину озера селяни використовували човни. З часом, коли озеро зникло, люди перебралися на лівий берег, ближче до води.

Перекази, які передаються з покоління в покоління твердять, що колись село належало панові Столяру чи Столярському маєток якого знаходився в центрі села. Вулиця Під тополями була висаджена тополями, що дає припущення,що весь маєток був обсаджений тополями. Документального підтвердження вище написаному немає, а що село в 1842 році належало Староолексинецькому панові свідчать записи в архівах Устечківської церкви, де вказано, що житель села Башуки Олійник Іван Павлович підданий Староолексинецького пана Гавриїла Джищевського вінчався з жителькою села Устечко. Підданого цього ж пана Кривою Теклею Іванівною. Отже, коли поселилися на даній території жителі, встановити немає можливості, але заглибитися в минуле, мабуть потрібно для того, щоб знати, які події відбувалися на цих землях.

Про розвиток освіти наші селяни не дуже дбали . Документальних відомостей про те, коли і як почала працювати школа в селі Башуки не збереглося.Як видно з документів, які містяться у Волинських єпархіальних відомостях за 1899 рік, 20 серпня цього ж року при об’їзді церков Кременецького повіту село відвідав архієпископ Волинський і Житомирський Модест. Коли він звернувся до прихожан місцевої церкви з пропозицією відкрити в селі Башуки школу,селяни сказали, що село бідне і утримувати за свої кошти школу не може, а хто бажає вчити своїх дітей, хай посилає в Старий Олексинець . Діти заможніших селян навчалися у сусідньому селі, але це були одиниці, основна маса дітей були неграмотними.

Із слів старожилів відомо, що навчання в школі велося 6 днів на тиждень, журнали були рукописними,оцінки учням не виставлялися , лише було відзначено відвідування. Крім того, у класному журналі був запис про віросповідання учнів. Прізвища учнів, що найчастіше зустрічаються на сторінці журналу /Юхимчук, Юрик, Заєць, Штогрин/ і сьогодні є найпоширенішими у селі.

Школа в селі відкривається за часів польського панування. У 1924 році житель села Башуки Мацьковський Терен пішов жити на хутір Запереїздка. За свої кошти парафіяни села його житловий будинок купляють на школу. Завдяки парафіянам починає працювати двокласна школа , де працює одна вчителька Слочинська Люба

( з Кременця ). Сьогодні цю вчительку жителі села Башуки згадують тільки хорошими словами. Це була розумна, вимоглива, а разом з тим людяна і душевна жінка. Вона з розумінням ставилась до проблем сільських школярів. Давала учням міцні знання, а також активно вела позашкільну роботу: організовувала різні концерти, а ще силами учнів інсценувалися твори Шевченка. Навчання в школі велося польською мовою, української мови було лише дві години на тиждень. Таку розкіш, як навчання, могли собі дозволити тільки деякі жителі села. Тому учнями були діти священника, дяка і заможніших селян. Діти навчалися лише чотири місяці: грудень, січень, лютий, березень. Решта часу були зайняті головною працею селянина: працювали біля землі. Селяни вважали землю найціннішим скарбом і багатством , покладаючи на неї великі надії.

Основними навчальними дисциплінами були: арифметика, письмо, читання,Закон Божий і співи. Із загальної кількості дітей шкільного віку станом на 1939 рік -312. 88 навчалося у цій школі, 26 звільнено від занять і 169 залишилися поза школою.

У роки другої світової війни школа була закрита і навчання в той час не було. 1 вересня 1945 року для дітей села з’явилася можливість продовжувати навчання. Початкова школа дальше знаходилася в колишній хаті Мацьковського Терена . У зв’язку з тим, що було лише дві класні кімнати, заняття проводилося у дві зміни, з перервами. На навчання в перший клас пішли діти різних років народження. В цей час директором призначили Бобрика Івана Юхимовича. Дітей навчають грамоти вже дипломовані вчителі: Шегера Василь Яремович, Шегера Микола Гнатович, Алла Дмитрівна та інші. Від німецьких окупантів постраждали Шегера Василь Яремович, сім’я священника Гаврилюка Кіндрата /він, дружина, дочка і хатня робітниця/.

У серпні 1946 року в області пройшов перепис дітей шкільного віку. У 1949 році в області в основному було завершено перехід до обов’язкової початкової освіти на селі і семирічної в містах, та почалося поступове здійснення семирічного навчання у селах і десятирічного в містах.

У 1949 році відкривається 5 клас, який знаходиться в хаті репресованого Лотоцького Андрія. У1950 році відкривається 6-7 клас у поповій хаті. Школа стала називатися Башуківська семирічна школа Почаївського району Тернопільської області. З липня 1951 року бюро обкому прийняло постанову « Про стан і заходи по завершенню ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення області». Для навчання неписьменних органи народної освіти визначили вчителів, громадських активістів.

На кінець 1952 року неписьменність і малописьменність були в основному ліквідовані. Цього ж року відбувся перший випуск учнів Башуківської семирічної школи. Першим директором такої школи був Олексюк Василь Степанович.

Під час війни навчальний процес не вдалося налагодити, тому віковий склад учнів перших повоєнних років був дуже строкатим. В один клас ходили і семи-, восьми-, дев’яти- і десятирічні діти. Навіть був випадок, що з шостого класу Кулька Сава пішов в армію. Та й тепер систематично відвідувати школу могли далеко не всі. Не вистачало одягу, взуття, харчів. Учні взували солом’яники, а писали на випадковому папері, між рядками газетного тексту. Підручники були рідкістю. Хоч умови для навчання були несприятливими, але кількість учнів все ж таки зростала. У 1954 році до попової хати добудовують школу, яка і до сьогодні працює. На той час директором школи був Богусловський Борис Григорович /1953-1956рр./

До 1956 року навчання в середніх закладах освіти було платне, а в 1956 році відмінили плату за навчання.

У1958 році добудували окреме приміщення, де розмістили три класи і одну кімнату для директора школи. Директором школи було призначено Кондратюка Тимофія Петровича /1956-1960рр./

e:\fotki\100cdpfp\imga0090.jpg

На протязі від 1960 по 1971 роки директорами школи були:

Войцехівський Всеволод Іванович

Бойчук Микола Зотович

Юзюк Іван Зіновійович

Панасюк Іван Савович

Перевознюк Василь Романович

У 1971 році школа називалася Башуківська восьмирічна. Директором знову було призначено Кондратюка Тимофія Петровича, який на цій посаді пробув до 1988 року.

У 1977 році минає 25 років першого випуску учнів 7 класу Башуківської восьмирічної школи, а в 1952 році- семирічної. За ці роки із випускників школи 12 чоловік здобули вищу освіту. Серед них лікарі: Юрик Степан Денисович, Юхимчук Федір Харитонович, інженери – Олійник Василь Йосипович, Гусак Володимир Пантелиймонович, вчителі: Дуденко Марія Олександрівна, Штогрин Олена Іванівна, Дядюсь Олена Максимівна, Лотоцька Ганна Андріївна, Янішевська Антоніна Інокентіївна, Дець Євгенія Семенівна, бухгалтер-економіст – Онищук Галина Федорівна.

На кінець 1978 року у школі навчалося 214 учнів. У 80-90-ті роки село Башуки відносилося до розряду неперспективних сіл і молодь після закінчення школи подавалася до міста. Цим пояснюється той факт, що на 1988-1989 роки у 8-х класах навчалося 98 учнів.

У 1988 році школу очолив випускник школи Мацьковський Володимир Якович, що працює на цій посаді і по сьогодніший день.

На початку 90-тих років школа носила назву Башуківська неповна середня школа, а після 1996 року – Башуківська неповна середня школа І-ІІ ступенів.

У 2004 році приміщення дитячого садочка віддали під школу, були тільки стіни та перекритий дах. Після недовгого ремонту у 2006 році в цьому приміщенні відкрили початкову школу.

e:\fotki\100cdpfp\imga0081.jpg

У 2011- 2012 н. р. у школі навчається 57 учнів, працюють 16 вчителів. За цей проміжок часу багато уваги приділяється навчально-виховному процесу шляхом вивчення та впровадження інноваційних педагогічних технологій навчання та виховання учнів в умовах переходу на нову структуру навчання. Побудовані підсобні приміщення, овочесховище, багато уваги приділяється фізичному розвитку дітей, побудовано спортивний майданчик, гімнастичний комплекс, географічний майданчик, багато уваги приділяється ремонту і оновленню шкільних приміщень. Педагогічний колектив згуртований, мета його діяльності: постійний творчий пошук.

На сьогодні, коли роль освіти применшує саме життя, коли розумні люди залишаються на задвірках суспільства, нашій невеличкій школі вдається триматися. Сприяють цьому творча, наполеглива праця педагогічного колективу та директора школи. Особливості праці кожного вчителя полягають в тому, що його здобутки проявляє не він сам, а його вихованці.

Серед наших випускників 267 мають середню спеціальну освіту і 120 вищу освіту. Наприклад: Лабунець Володимир Петрович - генерал-майор, Заєць Петро Іванович, Котович Андрій Петрович – полковники, лікарями стали: Юхимчук Федір Харитонович, Бобрик Володимир Купріянович, Юрик Степан Денисович, Штогрин Анатолій Сергійович, Мацьковська Любов Андріївна, Штогрин Олександр Сергійович, Павлусик Микола Сергійович, Цісар Володимир Андрійович та інші.

Поселення на території села виникають за часів Галицько – Волинського князівства. Це був час, коли свої князі дбали про свою державу і народ, боронили його від навали чужинців. Тоді було збудовано багато укріплень, навколо яких і гуртувалися села. Але це був важкий час для нашої країни, татарські загони часто робили спустошливі набіги на територію села Башуки. У 1254 році хан Куремса підійшов до Кременця і спустошив навколишні поселення. У1257 році він знову рушив на Володимир і Луцьк У1287 році орда хана Телебуга пройшла біля Кременця, річки Горині до Перемишля і заглибилася аж у Польщу. Як видно з їх маршрутів, вони проходили через нашу територію. В таких умовах поселення тулилося до укріплених міст або ховалися в глухих недоступних нетрях лісів і боліт, яких тоді повсюдно було доволі.

Згодом наші безборонні землі захопили інші чужинці. У 1340 році у Галичину прибув польський король Казимир. Він захопив Львів і пограбував його, землі бояр були роздані польським панам. У 1360 році землі Волині підкорив Литовський князь Ольгерд Гедимінович. Литовці у своєму історичному розвитку були на нижчому щаблі і тому охоче переймали руську культуру та звичаї. Від наших предків вони перейняли православне християнство, писемність, державну мову. Литовські князі говорили: «Ми вашої старовини не чіпаємо і нового не вводимо». Але це тривало не довго. У XV столітті Волинь стає місцем кривавого конфлікту між польськими і литовськими володарями. Тим часом татари, яких Литва потиснула на південь і схід починають здійснювати на Волинь свої спустошливі набіги. Кримська орда чинить розбої в 1485,1486, 1487,1490 роках. Восени у1494 році під Вишнівцем польські і литовські війська напали на татар, але тим вдалося відбитись. В 1496 році прийшли сили Менглі-Гірея зі всією ордою Перекопською і сильно попустошили Волинь. Взимку того ж року набіг повторився. Татари перейшли всю Волинську землю і з полоном щасливо повернулися в Крим. Не так пощастило їм навесні 1497 року, коли вони прибули під Кременець, там їх догнав князь Михайло Острозький і відібрав полон. Дрібні напади йшли весь 1499 рік,у1500 році татари знову спустошили всю Волинь.

Таким чином, у кінці XV на початку XVI століття українцям через відсутність своєї держави, байдужість і безпорадність польсько-литовського управління довелося випити чашу, якої ще вони не знали. Майже вся етнічна Україна стала театром безжалісних спустошень татарських, турецьких, польських. Україна обезлюдніла. Кременецька околиця, зокрема, кілька десятків років лежала цілком порожньою і наново заселилися в середині XVI століття.

Після Люблінської унії 1569 року, коли Литва об’єдналася з Польщею, всі наші землі відійшли до Польщі. Землі віддавалися польським панам, міста заселялися поляками ,ремесла були дані у їхні руки. В уряді і судах засідали поляки. Почалося жорстоке переслідування православ’я, відбувалося ополячення і окатоличення людей. Від українських князів король Речі Посполитої вимагав присяги, але вони чинили спротив. Тоді він погрожував забрати в князів їхні маєтки і вони змушені були підкоритися. Проте середні і нижчі верстви населення вперто відстоювали свої права, віру і звичаї, але успіхів було мало. Не могли похвалитися своїми успіхами і поляки. Тоді з’явилася ідея унії східної і західної церков. Задум було реалізовано на Берестейському соборі в 1596 році. Згідно угоди обрядовість в українських церквах залишалася православною, зовнішня обрядовість богослужінь зберігалася, але підпорядкування переходило до Папи Римського і змінювалися деякі богословські догмати. Більшість вищого духовенства за тридцять років перейшли в унію. І якби не козацтво, яке у першій половині XVII століття зробилося великою силою і не самоорганізація народу, православ’я зникло б. Але після смерті Богдана Хмельницького українські землі знову потрапляють під владу Польщі. Тому у кінці XVII на початку XVIII століття унія поширюється не лише на міста та містечка, а й села. Це тривало до 1795 року, коли Польща була поділена і наша територія відійшла до Росію. Спочатку населення ще плекало надію на покращення життя, але надії були марні. Міністр внутрішніх справ Росії Валуєв заборонив друкувати книжки українською мовою, у школах вивчалася тільки російська мова. Це було друге значне руйнування національної свідомості народу. Людство зневірилося у своїй силі і можливостях протистояти чужому засиллю.

XVIII століття для Волині характерне занепадом культури і грамотності народу. Засилля унії і польського панування призвели до того, що церкви перестали дбати про народну освіту, а стара українська інтелігенція ополячилася і забула своє рідне коріння.

У 1812 році населення Волині брало участь у визвольній боротьбі проти Наполеона Бонапарта. Після війни населення сподівалося на полегшення своєї долі, але його сподіванням збутися не судилося. Із закінченням війни життя все більше унормовувалося за законами Російської імперії. Про характер трудових і соціальних відносин на селі того часу дають уявлення « Правила для управління маєтністю», видані у 1847 році.

Жителі села, які були у кріпацькій залежності від свого власника, повинні були відпрацьовувати панщину. Вона була різною залежно від того розряду, до якого віднесене господарство – до тяглих, напівтяглих, городників. Тягле сімейство щотижня мало відробляти по три дні тяглих з упряжжю і по одному дню жіночих. Тягла панщина вважалась: з кожного господарства, з одного працівника, з одною парою робочої худоби і потрібними землеробськими знаряддями. Піша панщина – теж з кожного господарства, з одного працівника із землеробськими знаряддями. Жіноча панщина призначалася з кожного господарства по одній жінці. Придатними для виконання панщини вважалися мужчини від 17 до 55 років, жінки від 16 до 50 років. Крім згаданої панщини кріпаки мусили відробляти поміщикові за кожного працездатного на рік 12 згінних днів за окрему плату. Додаткові повинності складалися з будівельних робіт-8 днів на рік з сім'ї та з нічного сторожування по одному разу на місяць з кожного працівника. За користування присадибною землею розряд городників повинен був відробляти 24 дні на рік і платити оброк. Поміщицькі селяни зобов'язані були також обробляти землю священникам – за рахунок власних днів.

Хоч як важко жилося селянам, але молодь часто збиралася на вечорниці, де співали, влаштовували ігри, розповідали казки, цікаві бувальщини. Взимку часто влаштовували оденки, де пряли,вишивали, шили чи виконували іншу роботу.

Однією із найважливіших прикмет тогочасного життя було житло. З міцного дерева ( дуба) ставили каркас на кам’яному фундаменті або на підвалинах. Хатні стіни викладали галамуцами – вальками глини змішаної з соломою. Стіни білили крейдою, рідше вапном. Підлоги дерев’яної майже ні в кого не було, долівку кожної суботи чи перед святами змащували свіжою глиною. У запічку, на дощаному настилі і на печі спали діти і немічні старі , а також і господарі. Частіше, правда спали на долівці, перед тим застеливши соломою і рядниною. Буденну одежу вішали на горизонтально прикріплену до стелі жердку, святкова одежа зберігалася в скрині. У жилій кімнаті біля вікна стояв стіл. У миснику на полиці стояв посуд, часом хліб або паляниці. Стіни, мисник і полиці прикрашалися рушниками, які вишивалися спочатку сировими, а потім кольоровими нитками. На стіні над столом і на покутті біля самої стелі вішали ікони-образи в рушниках і під ними лампадки. У кладовці зберігали борошно, крупи, зерно, м’ясні продукти. Така конструкція житлового приміщення зберігалася ще до XX століття.

Сім’ї були великі, але управлялися легко, бо кожен знав свою справу і відносився до неї з належною відповідальністю. Послушність формувалася з малих літ. Батько у сім’ї був головою, до його думки прислухалися всі, навіть за столом їсти він починав першим.

У сім’ї склався певний віковий розподіл обов’язків. Малі хлоп’ята пасли гусей, потім овець, а потім корів. Парубки і мужчини доглядали волів, коней, орали, косили, заготовляли сіно, дрова, ладнали вози, упраж, молотили. Дівчатка до 12-14 років доглядали за меншими сестричками і братиками, скубли вовну, пір’я, клоччя, лущили квасолю, допомагали на кухні. Дорослі дівчатка та жінки варили, жали, сушили сіно, в’язали снопи, пряли, шили, вишивали, білили,прали і приводили до порядку оселю.

У суботу сім’я милася, особливо діти, і господиня давала всім чисті сорочки з домотканого полотна і чисте домоткане рядно на постелю. У неділю було свято, майже вся фізична робота припинялася. Хто мав бажання, йшов до церкви, мати чи невістка варили страву на цілий день. Після церкви обідали, відпочивали або відвідували родичів чи знайомих.

Врожаї в селянських господарствах були невеликі і нестабільні. Часто не вистачало зерна до нового урожаю, навіть на посів. Система обробітку землі була трипільна Поля селян ділилися на « три руки», одну засівали озиминою, другу-яриною, а третю залишали під парининою, де поле відпочивало.

Жали хліб серпами або косили косами з грабками. Нелегкою була ця робота, але селяни допомагали один одному. Робота на власному полі хоч і була непростою, проте приносила селянинові втіху. Зовсім інші думки і відчуття викликала робота на полі чужому-панському. Тягар панщини ставав з кожним десятиліттям все нестерпнішим.

С еред народу росла хвиля нарікань, які посилилися, коли в 1848 році у Галичині австрійський уряд після польського повстання скасував кріпосне право. Там почалося національне відродження, розвивалася освіта і культура.

Під тиском передових думок і економічних обставин російський царизм скасував кріпацтво у себе. Місцеві пани-власники наших сіл приховували царський указ і управляли далі як кріпосники. У селах виникало повстання, яке супроводжувалося руйнуванням фільварків. Викликаний загін козаків жорстоко придушував заворушення, проте відродити кріпацтво пани більше не наважувалися. Була заведена повітова управа . На чолі сільської влади були поставлені обрані людьми старости. Які були підзвітні повітовому управлінню , яке розташовувалося у місті Кременці. За непослух карали тілесно чи відправляли у повітову тюрму. Селяни багато в чому залишилися безправними.

За адміністративно-територіальним поділом село Башуки відійшло до складу Староолексинецької волості Кременецького повіту Волинської губернії.

Ліквідація кріпосного права стала поштовхом до розвитку продуктивних сил на основі нових економічних відносин. Але темпи економічного росту залишилися дуже повільними: усі одержані кошти селяни повинні були тратити на викуп земельних угідь. Сільське населення одночасно займалося вирощуванням зерна, овочів, фруктів для власного харчування і худоби, забезпечуволо себе м’ясними та молочними продуктами. Сільського магазину, крім ярмарків не було. У селі зберігаються ремесла: ковальство, столярство, теслярство, бондарство, ткацтво, кравецтво і шевство, вишивка, кушнірство.

У натуральному господарстві найбільше уваги приділялося землеробству і скотарству. Висівали озиме жито, ячмінь, овес, яру і озиму пшеницю, гречку, просо, горох, вику. біб, конюшину, льон, коноплі, люцерну, мак, часник, цибулю, огірки, садили картоплю. З тварин розводили корів, коней, свиней, овець, курей, качок, гусей. Окремі господарства займалися бджільництвом.

Селянські сім’ї були великі ( 8-15 осіб), але через незадовільне медичне обслуговування, погані гігієнічні умови і погане харчування багато дітей вмирало у ранньому віці. Особливо багато дітей померли від епідемії невідомої хвороби в 1874 році, тоді ж відкрили нове кладовище за Гринихою. Як стверджує « Историко- статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» том III Почаїв. 1893 рік в селі Башуки знаходилося 116 дворів, в яких проживають 918 прихожан місцевої церкви і 28 душ римо-католиків.

Медичну допомогу в цей час мали надавати призначені волостю священники приходу, які не завжди сумлінно це робили, тому в селі з'явилися обдаровані лікарі-самоучки.

На початку XX століття в селі 200 десятин землі належить Староолексинецькому графу Ржишевському. В урочиші Столярщина були господарські будівлі пана, де побудувалася Шегера Євгенія Федорівна , Муляр Володимир Васильович знаходилися жилі приміщення панського економа Мазуркевича .В 1905 році пан продав землю Мазуркевичу, але 8 вересня 1909 року селяни спалили маєток. Мазуркевич Петро землю продав башуківським селянам, а сам переселився в село Устечко.

Перед Першою світовою війною в селі поселяються єврейські сім'ї і починають функціонувати перші єврейські приватні магазини. В них не лище продаються промислові товари, а й обмінюються на селянську продукцію. Коли вперше в селі поселяються єврейські сім'ї невідомо, старожили розповідають, що в 1939 році у селі було 3 сім'ї, або 20 осіб. Свого власного житла вони не мали, а наймали його в місцевих селян. Єврейські сім'ї хоч і займалися торгівлею, але жили бідно.

Початок XX століття відзначився для нашого села Першою світовою війною. Воно являлося на цей час приграничним, бо належало до Російської імперії, а сусідні села Мильно та Гаї Розтоцькі до Австро-Угорської імперії. В селі всі схили гір були зриті окопами повного профілю, бліндажами, кулеметними гніздами. Отже, село відносилося до фронтової зони, в селі знаходилася друга лінія окопів, а в селі Новий Олексинець – перша. На Ушарці стояли австрійські війська. Частину селян було мобілізовано з підводами, частину в діючу армію. Багато сімей були евакуйовані в південні області України. 1 серпня 1914 року раптово почалася перестрілка російських і австрійських батарей – почалася Перша світова війна.

Люди похилого віку розповідають, що для підвезення боєприпасів, зброї, живої сили з Карпачівки до теперішнього хутора Запереїздка була прокладена вузькоколійна залізниця. Під час бойових дій загинуло багато солдатів російської армії. Тіла їхні похоронені на місцевому кладовищі біля церкви та за дзвіницею. e:\fotki\фотографії в історію села\p1000778.jpg

Дзвіниця Башуківської православної церкви

(архітектурна паи′ятка України)

Жителі, які залишилися в селі пам'ятають Брусоковський прорив 22 травня 1916 року. Ось, що розповідав односельчанин Юрик Марко. Часто з обох сторін лунали витухи артилерійських снарядів, але одного разу піднялися російські солдати в атаку і з криками «Ура!...» пішли на австрійські окопи. Наступного дня через Башуки і Старий Олексинець в напрямку Вишнівця йшли колони полонених австрійських солдатів.

Воєнні дії тривали кілька років, але вони не принесли перемоги ворогуючим сторонам. Розв'язка прийшла дещо несподівано. В лютому 1917 року в Росії відбулася буржуазна революція, а в листопаді цього ж року-соціалістична революція. Серед солдатів поширилися антивоєнні настрої, дисципліна падала, почалося дезертирство.

В Україні у1917 році влада тимчасово перейшла до Центральної Ради, яка незабаром проголосила Українську Народну республіку. Період політичної нестабільності тривав. В Україні вирішували свої справи не стільки українці, скільки росіяни, німці, поляки. У лютому 1918 року в наше село вступили німці, а наприкінці травня в Башуках була Червона армія. В липні 1919 року село окупували білополяки. Жителі сіл Башуки і Нового Олексинця активно виступали проти поляків.

« 17 липня 1919 року в прикордонних селах є загони по-більшовицьки настроєних селян. Для покарання за те, що селяни і більшовики, не зважаючи на вимогу, не видали схопленого вчора Олейничука, підпоручника 38 піхотного полку львівських стрільців, сьгодні ранком бомбардовано Олексинець і Башуки. Обидва села у вогні. Генерал-підпоручник і командир дивізії Єнджевський…»

( збірник документів «Під прапором Жовтня». Львів. 1957 р. ст.170-171)

Цьго дня згоріло багато господарств, особливо в центрі села.

В червні 1920 року в село вступила Червона армія, тут створюється ревком. Його головою обирають Юрика Лук'яна Павловича , секретарем – Березія Матвія Андрійовича. Та в другій половині жовтня цього року Башуки знову окуповані поляками.

За Ризьким договором 1925 року Кременецький повіт, до якого належало наше село, відійшов до складу відновленої Польщі. Знову почалося національне приниження всього українського. Урядові посади займали поляки, або ті, що прийняли католицьку віру і ополячилися.

Культурно-освітніх закладів в селі не було. Молодь збиралася у зимовий період у хатах, влітку- на вулиці. З ініціативи патріотично налаштованих юнаків, молодь готує вистави за п'єсами українських драматургів. За дозволом обов'язково потрібно було їхати в Кременецьке повітове управління. Нагляд за цим здійснював поліцейський Староолексинецької гміни. Вистави грали у «бочковні» - приміщенні, яке використовували для зберігання протипожежного інвентаря. Активними учасниками створення вистав і виконавцями головних ролей були: Сотник Іван Трохимович, Лабунець Петро Семенович, Луцик Арсен Васильович, Павлусик Захарко, Сотник Іван Йосипович, Гусак Василь Йосипович, Гусак Павло Йосипович та інші.

До 1923 року в селі діяла одна релігійна громада, але 6 січня 1923 року в будинку Папроцького Семена Архиповича відбувається перше зібрання Євангельських християн бабтистів. Першим проповідником на той час був Юшко Дмитро. До 1938 року віруючі проводили свої зібрання в найманих приміщеннях, та цього року на Трійцю перейшли в новозбудований будинок молитви і почали там регулярні відправи.

До 1924 року в селі була дерев'яна церква, ким і коли побудована невідомо. У 1924 році парафіяни місцевої церкви вирішують будувати нову церкву. Для цього кожний господар здавав по п'ять доларів від кожної десятини землі, яка знаходилася в його користуванні. Камінь заготовляли місцевий,ліс- частково церковний, навіть давали люди із власних наділів.Керував роботою майстер із Вишнівця Дрибоцький Василь Петрович, будували – сільські мулярі і теслярі. В 1927 році 21 листопада на Архістратига Михаїла відбулося освячення та відкриття церкви. 1982 рік – ремонт церкви та посвячення після ремонту на свято Архистратига Михаїла.

e:\fotki\фотографії в історію села\p1000785.jpg

До Другої світової війни в селі, крім православних і сектантів проживали 14 польських сімей (70 чоловік) і 8 єврейських. В селі Башуки у 1939 році було 370 господарських дворів і проживали 1209 чоловік, тоді як в 1890 році було 116 дворів і 946 чоловік населення.

Основним виробництвом залишалося землеробство. Уряд Польщі проводив політику на підтримку великих земельних господарств. В основному це робилося через податкову політику.Селянин з власністю до 5 га платив за гектар 2,26 злотих податку, а більша площа оподатковувалася легше.

З місцевих жителів найбільшими землевласниками були: Тимчак Павло, Штогрин Федір, Гусак Антон, Папроцький Семен, Мацьковський Терен, Мацьковський Федір та інші. 29 га мала церква.

Більшість селян мали від 3 до 6 га, а окремі мали тільки городні наділи. Земля продавалася і купувалася. Та продуктивність землі була невисокою. Людям бракувало освіти, щоб вести господарство грамотно. Органічних добрив не вистачало, а мінеральних, яких у продажу було досить, селяни через високуи ціну і власну необізнанність не купували. Рілля оброблялася кіньми, посів здійснювали вручну, хліб жали серпами або косили косами з грабками. Скошене в′язали у снопи, складали у копи або півкопи, потім звозили у двір. Молотили ціпами, обмолот тривав тижні, а той місяці, зерно очищали вручну. Робота була важка і про неї говорили жартома: «Ціп і коса витягають телеса». Врожайність становила 8-10цт. з гектара. З часом окремі селяни придбали кінні молотарки, це такі як: Тимчак Павло, Янішевський Гнат, Березій Кирило, Папроцький Семен. Використання молотарок для обмолоту значно полекшувало працю хліборобів. Але матеріальне становище переважної більшості селян було поганим. Хліб тратили ощадливо, його не завжди вистачало до нового врожаю. Пора перед новим врожаєм, коли не залишалося хліба, називалася передновком. Білий хліб на столі з′являвся тільки у свята, або на весіллях чи хрестиннах.

Одяг в основному виготовлявся з домотканого полотна (нижняя білизна). Верній одяг шили з так званої покожущини. Дуже берегли взуття. Літній сезон з весни до осені відбували босими, а в холодну пору ходили в чоботях.

Опалювали хати листям, картопляним бадиллям, соломою, конопляними відходами (терміттям). Дровами для обігріву користувалися рідко, в основному для випікання хліба.

Освітлювали приміщення гасовими лампами, свічками, олійними каганцями.

Не у всіх вдома була дерев′яна підлога. Ліжка теж були далеко не у всіх. Про бідність говорить і те, що на ніч, коли лягали спати , вкривалися кожухами, ряднами.

Отже, за Польщі люди працювали багато і важко , але жили все таки бідно.

Щоб покращити своє матеріальне становище, багато селян виїжджають за кордон на заробітки, а окремі на постйне місце проживання.

Протягом 1939- 1938 років виїхали у Францію: Гусак Онуфрій, Янішевський Гнат Іванович, Штогрин Петро; у США: Гусак Філімон з дружиною; в Аргентину: Гусак Федір Іванович, Луцик Степан, Мартинюк Федір та інші; в Парагвай: Цьовка Микита з сім′єю, Оплаканець Петро з сім′єю і багато інших. Всього виїхало 22 чоловіки, а якщо враховувати те, що окремі їхали з сім′ями, то залишили село більше 30 чоловік. Окремі зних, заробивши грошей, повернулися до дому, а більшісь залишилися на постійне проживання.

Окремі селяни могли дозволити собі придбати велосипед, що на цей час було мало що не чудом, а Березій Кирило Андрійович купив детекторного радіоприймача. Першими власниками велосипедів стали брати Котовичі, які заробляли гроші на будівництві.

В 1937-1938 роках в селі вперше проклали лише 1 кілометр дороги з твердими покриттям: від Сторожа Федора Григоровича до Лабунця Олексія, збудували три мости, Решта доріг були грунтовими. Хоч як важко було селянам, проте окремі, а це Сторож Максим, Заєць Віктор, Павлусик Федір будують цегляні житлові будинки. Багато селян будують нові глинобитні хати, покривають черепицею, в кімнатах настеляють дерев′яну підлогу.

До 1939 року в селі діяло декілька крамниць змішаного типу. В основному володіли ними євреї. Містилися крамниці у приватних будинках. Торгували в основному побутовими речами, продуктами харчування. Решта товарів селяни привозили з ярмарків – Вишнівця, Збаража, Заложців.

Селом у цей час керував староста, якого призначали поляки з односельчан. Він слідкував за чистотою на дорогах та на подвір′ях, за бур′янами біля доріг, пасовиськ, за смітниками.

У це далеко не заможне життя внесла зміни Друга світова війна. У вересні 1939 року армія СРСР зайняла західні області України, об′єднавши їх в єдину Українську Радянську Соціалістичну республіку.

В селі створено сільську Раду, яка входила до Почаївського району Тернопільської області. Головою сільської Ради обирають Зайця Івана Йосиповича, секретарем-Зайця Остапа Лук′яновича . Під сільську Раду орендують будинок Гусака Андрія. Селян обкладають податками і повинностями, крім грошей вони здають зерно, м′ясо, яйця, молоко. В сектантів забирають будинок молитви і відкривають хату-читальню і клуб. Завідуючим призначають Дуденка Миколу Миколайовича.

В 1940-1941 роках почалися призови юнаків до Червоної Армії.Одними із перших пішли служити: Лабунець Петро, Тимчак Афанасій, Березій Павло, Олійник Федір, Тимчак Полікан та інші.

Та 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Наше село фашисти окупували 2 липня 1941 року і зразу ж почали встановлювати свої порядки. Призначили старосту села. Викинувши книги і крісла та інший інвентар, повернули сектантам Будинок молитви. Визначили податки зерном і худобою. Почали агітувати молодь їхати в Німеччину на роботу. Частина повірила і поїхала добровільно, але таких було мало. Тому пізніше людей забирали примусово. Всього забрали в Німеччину 34 юнаки і дівчат. Більшість з них після війни повернулися додому це: Б ерезій Олександра, Заєць Марія, Лотоцька Ганна, Муляр Феодора, Березій Дарія, Дуденко Ганна; окремі загинули: Сотник Аксент, Павлусик Трохим, Скібіцький Йосип або пропали безвісти. Юхимчук Антоніна Петрівна з Німеччини емігрувала до Америки.

В перші дні окупації забрали в Кременецьке і Вишнівецьке гетто євреїв, які не встигли виїхати. В селі німці розстріляли двох радянських солдатів, які виходили з оточення і одного односельчанина, який перед цим посварився зі своєю дружиною. Прізвища солдатів залишилися невідомими, так як при них не було документів, але односельчани знають, що це солдати з танкової частини, яка прийняла бій з німцями біля Гонтови. Вночі Юхимчук Мирон, Цьовка Тимофій, Юхимчук Кіндрат та інші похоронили вбитих на сільському кладовищі. В 1966 році останки цих солдатів урочисто перезахоронили, а в 1980 році ще раз перехоронили в Почаєві в братській могилі.

Німці в село навідувалися рідко, для них головне було аби населення вчасно здавало зерно, м'ясо та інші податки. В Башуках німецька влада призначила старосту Тимчака Лікандра, який організовував заготівлю цих продуктів та відправляв юнаків і дівчат в Німеччину.

Свій вплив на окупованих територіях намагалася поширювати ОУН. Інформації про її діяльність не багато, тому що вона діяла спочатку через німецькі, а потім сталінські репресії таємно. Відомо тільки, що в ОУН входили такі жителі села: Гусак Василь Павлович, Луцик Арсен Васильович, Луцик Уліян Васильович, Павлусик Захарій Андрійович, Василевський Михайло, Лотоцький Андрій та інші.

Діяльність ОУН умовно можна поділити на два періоди: окупаційний і післяокупаційний. У селі з юнаками проводилися заняття із стройової підготовки, але справжньої зброї не давали. Проводив ці заняття Дуденко Омелян. З ОУНівським рухом підтримували зв'язки Шегера Назар, Шегера Лісавета та інші. Для потреб УПА збирали харчі, одяг, взуття. Люди робили це добровільно.

6 березня 1944 року село без бою було зайняте радянськими військами. Як відомо, німців в селі не було, а невеликі, з поганим озброєнням вояки УПА не могли зупинити просування великих військових частин. Почалася загальна мобілізація чоловіків до війська. Перша відправка відбулася після Великодніх свят 13 квітня 1944 року. Всього з села мобілізовано біля 300 чоловік. Частина з них, старших за віком або за станом здоров'я, були відправлені в тил на роботу. Більшість чоловіків після невеликої підготовки відправили на фронт. Майже всі наші односельчани воювали на Прибалтійських фронтах, багато там їх і загинуло. Можливо тому, що в даній місцевості передбачалися бойові дії, населенню було дане розпорядження про евакуацію в село Снігурівка, Майчинці Лановецького району Тернопільської області. На схилах гори знову відновлюються окопи, траншеї, які залишилися з Першої світової війни. Молодь забирають на копання окопів і траншей в Зборівський район (села Білоголови і Тростянець).

Весна цього року була ранньою. Дороги з твердим покриттям в селі майже не було, коли через Башуки проходила артилерійська частина, то запрягали по 6 пар коней для транспортування гармат. Через село із Старого Олексинця на Березовицю проходили танки. Особливо багато танків було в лісі.

Цього ж року в селі відновилися органи радянської влади. Головою сільської ради обирають Зайця Івана Павловича.

ОУНівці застерігали людей від співпраці з новою владою. В селі фактично встановлюється двовладдя, вдень ситуацію контролюють «совіти», а вночі «бендерівці». ОУН та УПА пішли в підпілля, вони переховувалися у краївках в лісі або в господарствах, які віддалені від центру села ( Тимчака Тимофія, Оплаканця Іллі).

1946 рік- це рік засухи, що охопив основні райони країни. В село приїжджають багато людей із Східних областей на роботу ( Брянська область). Вони міняють одяг, взуття на хліб. Багато з них залишаються в окремих селян на роботу, а дехто взагалі залишається жити- Кидалюк Ярина Степанівна.

У січні 1949 року створено колгосп. У людей забрали землю, робочу худобу (коней), вози , сані, знаряддя праці. Першим головою колгоспу став – Заєць Остап Лук'янович.

2 лютого 1954 року було об'єднано колгосп сіл Новий Олексинець та Башуки, а у 2000 році роз'єднано. У 2002 році в селі перестав існувати колгосп, бо трохи землі забрали у власне користування, а то організувалися два приватні підприємства.

У 1949 році побудували приміщення контори, сільської ради. А до того приміщення для сільської ради, контори тимчасово винаймали в хаті Сторожа Максима, Павлусика Терена, Юхимчука Мирона. Козаревський Дмитро побудував млин, а в 1926 році продав його Мудрієвському Маркові і Мельничайкові Олексі, бо сам переїхав у Загір'я. Держава забрала млин після війни, під час колективізації. Мельниками були: Шегера Антон, Юрик Іван.

В центрі села на сінокосах насипають греблі для утворення штучних ставків та розведення риби.

В 1956 році приймається закон про державні пенсії, колгоспникам почали виплачувати по 12 крб. пенсії.

Розширюється мережа дошкільних закладів, значна увага приділяється організації сезонних колгоспних ясел і дитячих садочків.

У політично-виховній і культурно-освітній роботі все ширше використовується кіно. В 1957 році в області діяло 303 кіноустановки, що дозволяло організовувати перегляд кінофільмів у кожному населеному пункті не менше чотирьох разів на місяць.

Значні зміни в житті села відбулися в 1958 році у зв'язку з реорганізацією МТС і придбанням колгоспами тракторів та інших сільськогосподарських машин, що належали МТС. Як правило, колгоспам продавалися ті машини та інвентар, які обслуговували до цього той чи інший колгосп. Після реорганізаціє МТС на постійну роботу в колгоспи перейшли трактористи і комбайнери: Маляр Яків Ілларіонович, Сотник Констянтин, Папроцький Сергій Гнатович, Луцик Максим Пилипович.

У 1958 році побудували колгоспну електростанцію. У 1960 році в Башуках працює млин, який приводиться в рух трактором.

На початку 50 років до приміщення бібліотеки добудовують приміщення клубу У 1962 році, під час массового гоніння на релігію, клуб переводять у молитовний будинок, у 1965-в дитячий садок, в 1968 році , після закінчення будівництва клуб переводять в нове приміщення, а в 1969 його перейменовують в Будинок культури (БК).

Башуківський БК став центром культури села. Тут працюють різні гуртки художньої самодіяльності (хор, чоловічий і жіночий вокальні ансамблі, читці-декламатори, солісти-вокалісти, вокально-інструментальний ансамбль, народних музик, драматургічний). Велика заслуга в цьому художнього керівника Дуденка Івана Степановича.

У 1964 році село підключили до державної електромережі. До цього часу село і господарські будівлі колгоспу освітлювалися від колгоспної електростанції.

У1966 році почали заготівлю будівельних матеріалів для будівництва нового сільського Будинку культури. В селі була створена по цьому бригада на чолі з Хоміцькою (Василевською) Євгенією Володимирівною. На місці старого клубу, приміщення сільської ради і контори почалося будівництво БК. В приміщенні Будинку молитви, де був клуб зробили медпункт та сільську раду. У 1967 році продовжується будівництво БК. Бригадиром будбригади був Гусак Іван Пантилімонович. У 1968 році закінчується будівництво БК.

У 1997 році сільський БК переходить у статус клубу.

У 1974 році розпочинається телефонізація установ на території села. Протягом 1975-1980 років життя в селі налагоджується , у населення збільшується кількість автомашин, мотоциклів, телевізорів, радіоприймачів, пральних машин.

У 1976 році село Башуки має хороше сполучення з Тернополем, до цього сполучення з областю майже не було .

У 1982-1983рр. відкривають будинок тваринника і чайну «Світанок».

У 1985 році почали робити ставки в центрі села. e:\fotki\фотографії в історію села\p1000789.jpg

Протягом 1986-1987 рр. в Башуках прокладають дороги з твердим покриттям , до цього вони були грунтові. Дорожнім майстром був П'янковський. У 1988 році закінчується будівництво нового медпункту, який до цього був в будинку молитви. e:\fotki\фотографії в історію села\p1000792.jpg

Цього ж року закладається фундамент під новий Будинок молитви, який закінчують будувати наступного року. e:\fotki\фотографії в історію села\p1000795.jpg

Осінь 1991 рік стала важкою для жителів села Башуки через нестачу товарів у магазинах. Їх можна було купити тільки по талонах. Також село немає сполучення з районом, з областю теж погіршується.

У 1996 році почалася грошова реформа, відбувся обмін купонів на гривню.

Станом на 01. 01. 1996 року в селі нараховується 335 жилих будинків, в яких проживає 1001 чоловік.

У 1999 році люди з села, особливо молодь, почали їхати на роботу за кордон. Кількість населення в селі різко скорочується через те, що дітей народжується мало, старші помирають та через виїзд за кордон.

Моральні, етичні і християнські цінності людей занепали, а їхнє місце посіли недоброзичливість, розпуста і пияцтво. Є надія, що настане час, коли суспільство спам'ятається і моральні цінності будуть повернуті.

Історія підготовлена за розповідями жителів села Бащуки

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Програма факультативу «народознавство»
Берестова Оксана Миколаївна – вчитель історії Хутірської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Формування пізнавального інтересу до вивчення техногенних ландшафтів у школярів
Мєщанін Ірина Іванівна, вчитель географії та економіки Криворізької загальноосвітньої школи І- ііі ступенів №73

Урок географії у 9 му класі
Підготувала вчитель географії І біології середньої загальноосвітньої школи №14 загальноосвітнього навчального закладу І-ІІ ступенів...

Урок-презентація "трипільська культура"
Роботу виконав: Хряков Олег Вікторович, вчитель історії Ряснянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст

Затверджую
Мечебилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Барвінківської районної ради Харківської області

Навчальна програма курсу за вибором „Етногеографія” для загальноосвітніх...
...

Розклад уроків
Старовірівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені двічі Героя Радянського Союзу А. Г. Кравченка

Розклад уроків
Старовірівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені двічі Героя Радянського Союзу А. Г. Кравченка

Наказ
Затвердити Положення про внутрішньошкільний контроль Іллічівської загальноосвітньої школи з профільним навчанням І-ІІІ ступенів №7...

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України
Білозерської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 імені Богдана Хмельницького, кандидат в дійсні члени



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




g.ocvita.com.ua
Головна сторінка